Майже 100 років Галицьке-Волинське князівство, як осередок української державності, сприяло етнічній консолідації українців, економічному й культурному визріванню українського етносу. Державної єдності Галицьке-Волинське князівство набуло наприкінці 12 ст. , коли у результаті напруженої і тривалої боротьби великого князя Романа Мстиславича з галицьким боярством у 1199 р. йому вдалося оволодіти Галичем і утвердити тут свою владу. Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславич стає наймогутнішим правителем Русі. Йому вдалося підірвати політичну монолітність місцевих бояр і примусити визнати себе за самодержця.
Проте, після смерті Романа галицьке боярство, володіючи значними територіями, поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владу. Спираючись на свою економічну та воєнно-політичну могутність, місцева знать фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи та усуваючи князів. Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізовувалась через боярську раду, значення якої особливо зростає у перші десятиріччя 13 ст. Поставлений боярством Данило Галицький, у боротьбі з ним спробував спертися на віче, яке скликалося 1213 і 1235 рр. , однак реальної допомоги не отримав. Після Ярославської битви 1245 р. Данилові Галицькому вдалося ліквідувати боярську опозицію, що привело до відновлення єдності Галицько-волинського князівства. Проте, піднесення нової слов'янської держави викликало занепокоєння монгольських ханів, які у 1242—1243 рр. заснували в пониззі Волги власну державу, що в руських джерелах згодом отримала назву Золота Орда. У 1245—1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, і домігся підтвердження своїх прав на Галицьке-Волинське князівство, фактично ставши спадкоємцем усіх тих виключних прав, що раніше належали київським князям. Встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не привело до втрати політичної суверенності Галицько-волинської держави, а й розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Галицьке-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі з Золотою Ордою, підтримувало міцні стосунки з Німецьким орденом та Литвою і у такий спосіб відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Значним досягненням Юрія І, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності. А сам Юрій, як і його славнозвісний дід, носив титул“короля Русі”. Сини Юрія —Андрій і Лев продовжували політику батька і обидва загинули у боротьбі проти литовських загарбників, ця загибель поклала кінець династії Романовичів. Галицьке боярство обрало на королівство сина мазовецького князя—Болеслава, якій назвався Юрієм. Болеслав-Юрій провадив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями, встановив добросусідські взаємини з Литвою, скріпивши їх своїм шлюбом з дочкою великого князя Литовського Гедиміна. У внутрішній політиці він намагався обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки. Його взаємини з боярами привели до того, що бояри його отруїли. Після смерті Болеслава-Юрія на Волині утверджується влада литовського князя Любарта. Галичина зберігала свою незалежність аж до 1349 р. , поки не була приєднана до Польського королівства. Так розпочалася довготривала боротьба за галицько-волинську спадщину, що завершилася її розподілом між Польшею та Литвою.
Таким чином, можна представити розвиток українського етносу у період раннього середньовіччя у вигляді витків спіралі, що розкручується знизу вгору. Якщо припустити, що, зародившись приблизно у перших століттях по Р. Х. , праукраїнський етнос сформувався на етнічному субстраті різних племен і відповідно мав зародки державної організації у формі союзів племен, то це можна позначити першим витком спіралі, або першою праукраїнською цивілізацією. Тоді, відповідно, консолідувавшись у багатомовну, поліетнічну державу — Київську Русь, слов'янські племена стартували на новий —другий виток спіралі, у другу цивілізацію. У цьому витку найбільший розквіт припадає на час князювання двох талановитих володарів:
Володимира Великого, який вирішив дві дуже важливі проблеми —хрещення Русі, що повернуло Русь до християнського світу, та збирання земель навколо Києва, який стає центром Староруської цивілізації, і Ярослава Мудрого, що заклав основи власного права і вийшов на рівень родинних зв'язків з Європою. Як ми мали можливість побачити, існування різних етносів в межах однієї держави мало як позитивні, так і негативні наслідки, до яких необхідно віднести консолідуючі та роз'єднуючі тенденції, що, з одного боку, укріплювали економічну і політичну могутність держави, а з другого, — величезні простори країни ускладнювали управління і тому сепаратистські тенденції час від часу давали про себе знати. 1240 рік є своєрідною межею, найнижчим рівнем розвитку другого витка, коли внаслідок нищівної монголо-татарської навали національне життя занепадає. Саме тоді з багатоетнічного державного організму виокремилися чотири самостійних етноси — український, новгородсько-псковський, російський та білоруський і кожен з них пішов самостійною спіраллю розвитку, але до сьогодні дійшли три, бо новгородсько-псковський був поглинений російським етносом.
Галицьке-Волинське князівство розпочинає за нашою схемою наступний виток цієї умовної спіралі—треттю цивілізацію. В Галиць-ко-Волинській державі етнічна самосвідомість і самоідентифікація
розвинулися до національної свідомості, що стає можливим у межах власної національної держави на материнських етнічних землях. Література
1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Терпиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. , 1991. 2. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. , 1968.
3. Горський А. А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі// Український історичний журнал. — 1994. — № 1. — С. 3-8. 4. Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К. , 1972. 5. Толочко П. П. Київська Русь — К. , 1996. ЛЕКЦІЯ 3.
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ. ПОЧАТКИ КОЗАЧЧИНИ. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ. ПЛАН.
І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. 1 ІІІ. Українські землі під владою Речі Посполитої. 6
IV. Ідеологічна боротьба з полонізацією. Братства. Берестейська унія. 8 V. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу 10 V. I. Генеза українського козацтва. 10 V. II. Боротьба козаків з турками і татарами 11 Література 13
І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14— першій половині 16 ст. Після занепаду Галицько-волинського князівства політичне роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Литовсько-Руська держава —складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.
Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна“тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовського князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст. , тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе нащадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином, утворилася могутня Литовське-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган— Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем. Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда”Ярослава Мудрого. Згодом ЇЇ замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвІдоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян(хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету9. Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд: 1323 р. — Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовським і Руським; 1340 р. — син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; другий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р. — Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля —половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
