Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. ромислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% аводів у республіці. Це надало можливість українським економістам очати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські еформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони всеж прияли піднесенню рівня життя. V. Шестидесятники
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення ля розвитку української культури—вони принесли нову морально-злітичну атмосферу в суспільство і розширили можливості для юрчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле зкоління молодих літераторів і митців—т. зв. шестидесятників, до
Про ту добу, про грунт, на якому зросло це покоління, яскраво cазав М. Вінграновський: “Наші юність і молодість мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу—поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося“шестидесятництво”. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися“зверху”. Література.
1. Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Львів, 1992. 2. Довідник з історії України в 2-х т. — К. ,1995.
3. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К. ,1995. 4. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.
46 Вінграновський М. Всі ми з одного часу і одного народу: Слово про Василя Симоненка// Київ. — 1983. — №3. — С. 8. 135
ЛЕКЦІЯ 16, 17 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦКСИ В УКРАЇНІ В СЕРЕДИНІ 50-Х– ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 60ХХ РР. УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60 Х - 80 Х РР. ПЛАН. I. Зростання кризових явищ у політичному житті 1 II. Дисидентський рух в Україні 3 III. Криза у соціально-економічній сфері. 8
IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності 11 Література 15 I. Зростання кризових явищ у політичному житті
У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секре-аря ЦК КПРС. Існує кілька версій з приводу того, хто виступав нат-сненником тихого перевороту. Називають Л. Брежнєва, М. Суслова, . Шелепіна. Л. Брежнєв, який заступив Хрущова, мав тісні стосунки і Україною—працював першим секретарем Запорізького, а пізніше дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секрета-)ем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Ірезидії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, ю допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з снуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних {зункціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади— його відправили на пенсію.
У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро ІІелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у : ередині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, ютрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в ііслявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і сультурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О. Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося юширення української мови у вищих навчальних закладах, заохо-іення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало іестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.
У 1970 р. вийшла книга П. Шелеста “Україна наша Радянська” ”котрій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П. Ю. Шелеста“Україна наша Радянська”, що вийшла вже за часи секретарства В. Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань“відходить від партійних, класових, позицій”. В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П. Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному“місництву”. Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що “норовистого Шелеста”, лідера “від природи”, Л. Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П. Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути—починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині. У травні 1972 р. наступником П. Шелеста став В. Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську “відлигу”, стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В. Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим“чисткам” у державному і партійному апараті. II. Дисидентський рух в Україні
У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.
Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженістьруху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.
Українські дисиденти —це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину:
нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля Ю), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше— східні області.
Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не згло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліта-іся, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких )ганізаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.
Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне.
Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релілігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення ілігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван ль, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський оповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля органі-вав Комітет захисту Української католицької церкви з метою помогти її легалізації. Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, ізходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних конів.
Під час розрядки міжнародної напруженості у 1975 р. відбулася ропейська конференція з питань безпеки і співпраці, на ній було написано Заключний акт, в якому всі країни-учасниці зобов'язува-сь дотримуватися прав людини. Цей акт підписав і СРСР. У Москві була створена Група сприяння виконанню Гельсінських угод. 9 лис-пада така група була утворена і в Україні, її назвали Українська пьсінська група (УГГ). Очолив цю організацію відомий українсь-й письменник Микола Руденко. Серед членів групи були Петро игоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична,
Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.
Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член 00Н, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси49.
На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р. , репресіями 1937 р. , винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень“Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В. Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р. — Лист І. Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка і “Лихо з розуму” В-Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза та ін. У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”І. Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.
Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.
Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.
З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що (ідбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР : пільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національне відома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими іетодами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т. Шевченку 22 травня очали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за адянську добу з“Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 . дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла ітинг водою з пожежних машин.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
