Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35— 11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну патріархальному стаду прийшла матріархальна родова община— основним осередком суспільства стає рід —група кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при групо-зому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени зоду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися племена, з утворенням яких сформувався родоплемінний лад. Приблизно б тис. років тому закінчився мезоліт —середній кам'я-іий вік, що тривав з 11 тисячоліття. Саме в цей час природні умови тають подібними до сучасних. Великі тварини або вимерли, або ідійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди очали застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватися великі племена.
Під час нового кам'яного віку — неоліту, що тривав на території счасної України від 4 до 3 тис. до Р. Х. , особливою характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих орм господарської діяльності. Виникло скотарство— людина ”иручила корів, овець, кіз, свиней, собак — та землеробство. Люди також навчилися нових технологій обробки — шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола.
Перехідною епохою від кам'яного віку до залізного був енеоліт (4— поч. 2 тис до Р. Х. ). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період неоліту. В 90-х роках 19 ст. цю культуру відкрив український археолог В. Хвойка. Деякі історики схильні вважати трипільців безпосередніми предками українців, вбачаючи спорідненість у прийомах будівництва жител, землеробській культурі тощо. Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично—ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна“етногенез”, під яким ми будемо розуміти процес складання українського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Студент повинен знати, що коли ми говоримо про нашу автохтон ність, ми маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтон-ність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій слід, який українство увібрало у себе4.
Кардинальні зміни в етногенезі розпочалися у 3 та 2 тис. до Р. Х. , коли землеробські племена змінюють скотарі і вершники у так званий бронзовий вік. Це був перший великий суспільний поділ праці:
пастуші, скотарські племена виділялися із загального складу стародавніх племен. У цей час скотарство стало основним заняттям чоловіків, які почали відігравати головну роль у господарському житті. На цій основі відбувся перехід від матріархату до патріархату—батьківського роду, де рід складався з ряду сімей, які вели своє походження по батьківський лінії. Первісне суспільство вступило у період розкладу, основними рисами якого стали зміцнення патріархальної сім'ї, поглиблення майнової нерівності, виникнення приватної власності.
У кінці 2—на початку 1 тис. до Р. Х. люди навчилися виплавляти залізо з руди і виробляти з нього знаряддя праці, зброю та різні
втягнута в загальноєвропейський процес історичного розвитку і анти відігравали відчутну роль у міжнародних зносинах. Починаючи з 7 ст. у літературі вже вживається назва слов'яни. Саме тоді формуються досить стабільні етнополітичні утворення (союзи племен), перелік яких наведено у“Повісті временних літ”, —поляни, древляни, дреговичі, дуліби, уличі, тіверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.
Під час подальшої консолідації у 8—9 ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні “союзи союзів” і “надсоюзи”. В арабських джерелах згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщиною, Новгородщиною і Приазов'ям (Тмутараканню). У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (7 ст. ) та Руська земля (9 ст. ).
ІІ. ІІІ. Формування території. Назви та самоназви української території Мало не тисячу літ тривало поступове злиття регіональних одиниць докупи, і візуально знайомі нам обриси кордонів України встановилися лише в нашому столітті. Роль своєрідного центру тяжіння відігравала Київщина. Перша згадка про територію, яка ототожнювалася з чимось цілим, міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного“Про управління імперією”(10 ст. ), в якому згадується Зовнішня Русь (терени між Новгородом і Смоленськом) і Внутрішня Русь (Київська, Чернігівська та Переяславська землі). Пізніше у 11— на початку 12 ст. у “Повісті временних літ”в поняття Русь вкладається увесь східнослов'янський ареал. Завершеної чіткості простір власне України набув лише у 17 ст. і ототожнювався з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. В уявленні людей козацької доби західні українські землі спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні — р. Прип'ять, північно-східні — Новгород-Сі верщину, східні — Полтавщину, південні — Уманщину та Брацлавщину. Цікаво, що на західноєвропейських географічних картах 16 ст. було зафіксовано назви“Ucraina”, “Ukraine”, “Ukraina”, саме такою картою у 1572 р. користувався Генріх Анжуйський. На пізніших картах Віллема Боплана, який протягом 1630—1647 рр. працював фортифікатором в українських землях, — автора книги “Опис України”ми зустрічаємо позначки земель Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини і Карпатського Покуття як“Ukraina”, Галичину як “Russia”, а російськи землі — “Moskowia”. Сучасні історики, зокрема Н. Яковенко пропонує уявити собі географічний простір життя української спільноти як гігантський чотирикутник, що на заході обмежується р. Сян та р. Західний Буг, на півночі— р. Прип'ять та р. Десна, на сході — р. Сіверський Донець, а на півдні — Причорноморським степом. Відтак, можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Україна стихійно синтезувала на власній території Схід і Захід, Північ і Південь. Через Україну проходило декілька кордонів: біологічний— між степом і лісом, гідрографічний — між басейнами Чорного і Балтійського морів, соціально-економічний — між кочовиками І осілими землеробами, етноконфесійний — між слов'янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом мусульманами) та етнокультурний — між цивілізаціями Європи і Азії. Тепер щодо етнотопонімів. Термін “Руська земля” вперше згадується у 852 р. і вживається у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я і розширеному — з охопленням усіх територій, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. У першій половині 14 ст. вперше почав вживатися термін“Micra Rosia” — Мала Росія та “Megale Rosia”- Велика Росія. При цьому “Мала Росія” означала первинну територію, а “Велика” — її новоутворені частини. Поняття “Україна” також вживалося у двох значеннях: конкретному — географічному — Подніпров'я і розширенному —як синонім всього українського простору. Перша письмова згадка про Україну з'явилася у Київському літописі за Іпатіївським списком у 1187 р. Згадуючи про смерть переяславського князя, літописець стверджував, що“о нем вся Україна много постонала”. Що до етимології етнотопоніма Україна, то існує декілька версій, серед яких, на наш погляд, особливо переконлива гіпотеза українського дослідника С. Шелухіна, який вважає, що після того, як молодші князі економічно і політичне зміцніли, їх вже не влаштовували“уділи”, якими їх наділяв старший київський князь, вони були спроможні землю собі відрізати— украяти, стільки, скільки могли утримати власноруч. Звідси і термін —україна, тобто частина чогось цілого (порівняйте: кроїти з тканини, краюшка хліба тощо).
По різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об'єднання, але це вже матеріал наступної лекції. ЛІТЕРАТУРА. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — К. , 1991. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т, — К”, 1991. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. — К. , 1995—1996.
Оглоблчн О. Проблема схеми історії України XIX—XX століття // Український історик. — 1971. — № 1—2. — С. 5—16. Оннценко/Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. , 1997. Давня історія України. — К. , 1994.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. , 1994. Оніщенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітологічний аспект). — К. , 1997.
Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. , 1992. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. — К. , 1997 ЛЕКЦІЯ 2.
КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. БОРОТЬБА З МОНГОЛО-ТАТАРАМИ. План. І. ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1 ІІ. ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. 3
ІІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 7 ЛІТЕРАТУРА 10 І. Формування давньоруської Київської держави
До сьогодні у науковій літературі предметом дискусій є питання — чи була скандинавською за походженням княжа династія і чи мало місце “покликання”варягів на княжіння? Проте остаточно з'ясовано, що вихідним пунктом розвитку давньоруської державності були племенні об'єднання східного слов'янства. У Східній Європі таких племінних угруповань“Повість временних літ”зафіксувала близько півтора десятка. І як Вам відомо із попередньої лекції, головною формою суспільної організації східних слов'ян напередодні утворення відносно єдиної Київської держави були спочатку союзи племен, які поступово трансформувалися в племенні князівства. Характер цих утворень співвідноситься з двома історичними періодами: військової демократії та вождизму—проміжного етапу від первісного суспільства до класового. Територіально-політичні утворення східного слов'янства характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Кожне з цих утворень було окремою етносоціальною групою з визначеною територією, властивими Їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. У межах племінних об'єднань складається інститут спадкоємницької князівської влади, що виконував важливі функції воєнно-політичного керівництва і створював стійкіші політичні утворення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25
