Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема за-ИІЮрона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна Змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право вищої судової апеляційної інстанції й деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України— Малоросійська колегія. Українській уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. (. Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д. Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і всі українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К. Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа—запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти. За гетьманування К. Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла рішуча прихильниця політики централізації Катерина II, яка примусила К. Розумовського “добровільно”зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська комісія, її президент П. Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною II політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорізької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була приречена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного рухувсього українського народу проти російського володарювання. У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за сталою схемою: контроль — обмеження — ослаблення —ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням П. Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформоване т. зв. Чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, устрій якої копіював устрій Запорізької Січі. У 1792 р. на Кубані було започатковано Кубанське козацьке військо, яке створювалося також на організаційних засадах Запорізької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

У 1781 р. царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сі верське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі“Жалованої грамоти”1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управлінняросійської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство. Література

1. Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. — К. ,1991. 2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). — К. , 1961. 3. Костомаров Н. И. Мазепа. М. , 1992.

    4. Мазепа — людина і історичний діяч. — К. ,1991.

5. Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХУІІ-ХУШ ст). — К. ,1995. 6. Субтельнчй О. Мазепинці. — К. , 1994.

    Лекція 7.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст. ). ПЛАН.

    I. Територіально-адміністративний устрій та населення 1

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. 3 IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні. 7

    V. Столипінська аграрна реформа на Україні. 9
    VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст. 10
    VI. I Відродження національної свідомості. 10
    VI. II. Масонство в Україні 12
    VI. III. Декабристи. 13
    VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство 14
    VI. ІV. Народництво. 15

VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі 16 VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні 17

    VI. VII. Український консерватизм. 18
    VI. VIII. Націократія 19

VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. 20 VI. X. Формування політичних партій 21

VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України 23

    Література 26
    I. Територіально-адміністративний устрій та населення

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорамїх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами). У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.

Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.

З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень. Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8, 2 млн. чоловік, а у 1858— 13, 5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії. Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію“королівства”очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Вцілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3, 5 млн. чоловік, а у 1897 р. — б млн.

ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. У першій половині XIX ст. вУкраїні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин. З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів суспільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії. Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці— тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно. Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища. Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 лютого”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25