Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства.

Особливості формування багатопартійної системи в Україні зумовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на початку XX ст. , був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій вилучені з обігу. Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профсоюзні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті“Літературна Україна”, увійшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республіки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення ба-гатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.

Перший етап охоплює 1988 рік. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил—створити широке демократичне об'єднання на зразок народного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.

Другий етап припадає на 1989 —березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація“Зелений світ”оголошує намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика надрадикальна Українська національна партія. Третій етап охоплює березень — квітень 1990 р. Створено опозицію у парламенті — “Народну Раду”. Відбувається певна диференціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників“Демократичної платформи в КПРС”, друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія. Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лівих до правих. Якщо користуватися загальноприйнятою у нашій політології ти-пологізацією, то можна виокремити такі частки політичного спектра:

центристські —• Партія демократичного відродження України, Партія зелених. Народно-демократична партія; правоцентристські—Народний Рух України, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія; праві—Українська національна партія, українська християнсько-демократична партія, Конгрес Українських націоналістів. Українська консервативно-республіканська партія; ультраправі— Державна самостійність України, Українська національна асамблея —Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Партія слов'янської єдності; лівоцент-ристські—Соціал-демократична партія України (об'єднана). Партія праці України, Громадянський конгрес України; ліві—Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України; ультраліві—Прогресивно-соціалістична партія України. На сьогодні в Україні є понад 50 зареєстрованих партій.

    VI. Релігія та церква у сучасній Україні

26 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні організації отримали статус юридичної особи, було врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їх право на власність. Конституція України передбачає право на свободу світогляду і віросповідання.

Ще у січні 1990 р. за ухвалою архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ) Український екзархат Московського патріарха був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ) на чолі якої стає Київський митрополит філарет (в миру—Денисенко). 9 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові В. Ярема оголосив про свій розрив з РПЦ і перехід до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ І. Бондарчук. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (у миру— Скрипник), який в Україну повернувся із США. У лютому 1991 р. Папа Римський Іоанн-Павло II на 7-му екстериторіальному синоді ухвалив рішення про повернення до Львова на первопрестольну кафедру св. Юра глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ), верховного архієпископа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. 30 березня 1991 р. собор св. Юра був повернений греко-католикам. УГКЦ вийшла з підпілля. Таким чином УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус. У листопаді 1991 р. Філарет звернувся до Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві влаштував над Філаретом суд і змусив його дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмовився від цієї обіцянки. У відповідь Москва позбавила Філарета сану і замість нього митрополитом було обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Прихильники Філарета об'єдналися з УАПЦ і утворили Українську православну церкву Київського патріархату (УПК-КП). Мстислава обрано патріархом, а Філарета —заступником. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом обрано Володимира Ярему— УАПЦ, а УПЦ-КП — Василя Романюка. Сьогодні офіційним керівником УПЦ-КП є Філарет. VII. Україна і світ

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України і проголошенням Акта про незалежність відкрилися нові обрії для участі республіки у розвитку світової цивілізації. Відома у світі, як одна із фундаторів 00Н, Україна представлена у її 15 організаціях. Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Процес, розпочатий ще у 1957 р. створенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), триває й досі. У лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції: створення єдиної валюти— “євро”, розвиток трансєвро-пейської інфраструктури в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. Маастрихтські домовленості передбачають і воєнну інтеграцію.

9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи, підписавши Статут Ради Європи і Європейську конвенцію з прав людини. Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади, і, нарешті, відмінити смертну кару.

Європа сьогодні —це безперервний і дедалі зростаючий потік політичних подій. Україна має всі можливості відігравати роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції в Європі, перш за все завдяки своєму геополітичному розташуванню. Проте головною перешкодою для цього є наші економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів. Здійснення радикальної економічної реформи в Україні, її інтеграція у світове господарство на грунті міжнародного поділу праці вимагає налагодження взаємовигідного співробітництва із світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку тощо. Україна визнана невід'ємною частиною Європи. Проте, те що за рівнем індексу людського розвитку Україна за останні роки перемістилася на декілька десятків пунктів униз, “відштовхує”країну до групи тих країн, що розвиваються. Тобто, при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або проходять Індія, Алжир, країни африканського континенту. Залишається сподіватись, що Україна обере правильний шлях і стане“жителем” Європейського дому у XXI столітті.

    Література
    1. Білоус А. Політичні об'єднання України. — К. ,1993.

2. Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К. ,1993. 3. Гетьман В. Як приймалась Конституція України. — К. ,1996.

4. Гузар /. Україна в орбіті європейської мислі. — Торонто, Львів, 1995. 5. Конституція України. — К. ,1996.

6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 7. Русначенко А Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. — 1996. — №3-4. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Тергіиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. ,1991. 2. Баран В, К. Україна після Сталіна. — Львів, 1992.

3. Борисенко В. Й. Курс історії України. З найдавніших часів до XX століття. — К. ,1998. 4. Борисенко В. Й. Нариси історії України. — К. ,1993.

    5. Борисенко В. , Заремба С. Україна козацька. —К. ,1993.
    6. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. ,1968.
    7. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х кн. — К. ,1990.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К. ,1996. 9. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. ~ К. ,1991-1996. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К. ,1991. 11. Давня історія України. — К. ,1994.

    12. Довідник з історії України: В 2-х т. — К. ,1995.

13. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. — К. ,1991.

    14. Ефименко А. История украинского народа. — К. ,1990.

15. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. ,1994. 16. Історія Русів. — К. ,1991.

    17. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. — К. ,1991.

18. Історія України. Навчальний посібник/ С. Верстюк, О. Горань, О. Гуржій. — К. ,1997. 19. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. ~ К. ,1995-1996.

    20. Конституція України, — К. ,1996.

21. Короткий довідник з історії України. / І. Ф. Курас. — К. ,1994. 22. Крип'якевич І. Галицьке-Волинське князівство. — К. ,1984

    23. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1990.

24. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К. ,1994. 25. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 26. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К. ,1992. 27. Огієнко /. Українська культура. — К. ,1991.

28. Он/'щенко 1. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). — К. ,1997. 29. Петров В. П. Етногенез слов'ян, — К. ,1972.

30. Петров В. П. Походження українського народу. — К. ,1992.

    31. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К. ,1993.

32. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. — К. ,1992. 33. Рьібаков Б. А. Киевская Русь й русские княжества XII—XIII вв. — М. ,1982. 157

    34. Субтельний О. Україна: Історія. — К. ,1992.

35. Терещенко Ю. іУкраїна і європейській світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К. ,1996.

36. Терещенко Ю. 1. , Курило В. М. Історія України. — К. ,1995.

    37. Толочко П. П. Древняя Русь. — К. ,1987.

38. Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. — К. ,1995. 39. Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К. ,1994.

40. Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков 1. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. ,1992. 41. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993. 42. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.

43. Яковенко //. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. ,1997.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25